Три голоди України. Все пам’ятаємо. Єднаємося. Переможемо!
25 листопада у Кодимі відбувся скорботний захід до Дня пам’яті жертв Голодоморів в Україні за участі представників місцевої влади, громадськості, духовенства.
Міський голова Сергій ЛУПАШКО заначив, що ми – того покоління, чиї батьки, діди-прадіди були свідками тотального нищення українців у роки голодоморів. У минулому столітті українці пережили 3 голоди: 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 років.
- Щорічно у ці холодні осінні дні ми приходимо до місць скорботи. Це свідчення нетлінності пам’яті українців. Більш того, те, що відбувається зараз – продовження геноциду, голодомору, нищення нації і народу України. Та ми – незламні. І ніколи не віддамо на поталу ворогу свої найбільші цінності – Незалежність і Свободу.
Настоятель церкви Святого Архістратига Божого Михаїла Православної Церкви України Отець Нестор зазначив, що ворог, змінивши червоні шати, не змінив своєї ницої суті. Він знову нищить Україну. Забирає життя, їжу, воду. Натомість засіває поля смертоносними ракетами. Та допоки живуть спогади в наших серцях - множиться сила українців у боротьбі з нинішнім ворогом, - сказав у своєму зверненні отець Нестор.
У хвилині мовчання – біль, смуток, сльози, війна і надія на довгоочікуваний мир.
Присутні поклали квіти, композиції із колосків, свічки до підніжжя пам’ятного знаку жертвам голодомору.
Численні спогади жителів Кодимщини зафіксовані у письменах Богдана СУШИНСЬКОГО, місцевого історика Петра НАДУТИКА, у музеях та архівах.
Ось один з них.
МОТРЯ ГАВРИЛІВНА МУКАН прожила довге життя. 103 роки наділив їй Господь. І всі свідомі літа темною хмарою над нею плинули спогади про те, як хотілося лише крихти хліба. Щоб вижити.
«Чиста загибель тоді була. Набралися горя великого. Якого хочете набралася за 100 літ. А біди людської набачилася!.. Люди вибилися із сил. А вмирали так багато, що тому вже у Кодимі не дивувалися. Звичною була картина: знов і знов люди несли на драбині померлих і скидали в яму, поки не заповнювали її вщерть. Над ямами хрестів не ставили, списків не складали. А ще було в нас людоїдство….»
Жила Мотря Гаврилівна на вулиці, яка тепер має назву вул. СЕРГІЯ БЕДРІЯ. Боєць загинув у 2014 році, захищаючи Україну від агресора, що знову зажадав нашої крові, страждань та рабства.
Все пам’ятаємо. Єднаємося. Переможемо!
Слава Україні! Героям слава!
