Слава тим, хто творить звитяжну історію України!
Двічі на рік — у квітні та грудні — ми зустрічаємося із учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Ця трагедія — частина великої історії про Україну і героїзм, передусім, простих людей, які були першими, хто зіткнувся з невідомою небезпекою, часто без достатнього захисту. Їхня самопожертва врятувала мільйони життів і зменшила масштаби катастрофи. Аварія була глобальною, але саме Україна найбільше відчула її наслідки. 12 грудня до пам’ятника ліквідаторам-чорнобильцям, що у Кодимі, прийшли вони — герої без зброї, але з мужністю, що перевершує будь-яку досконалу зброю. Їхнє сьогодення не вимірюється медалями чи титулами. Мозолисті руки кожного свідчать, що їхнє життя — це робота, важка й чесна, яка стала основою нашого спільного майбутнього. Вони не прагнули слави, але їхня праця — це подвиг, що врятував країну від ще більшої біди. У кожній зморшці, у кожному погляді — відбиток боротьби. І саме ця битва зробила їх справжніми героями України.
- Ми зібралися біля цього пам’ятника, щоб сказати вам найголовніше — дякуємо! Дякуємо за те, що ви тоді, у страшні дні Чорнобильської катастрофи, не злякалися, залишили родини, власну зону комфорту, і стали на захист людей. Ви працювали там, де було небезпечно кожну хвилину, ризикували здоров’ям і життям, але не відступили. Це справжній подвиг, який пам’ятаємо. Ми схиляємо голови перед тими, кого вже немає. Їхня жертва — це біль і водночас гордість нашої країни, — сказав у своєму зверненні до присутніх міський голова Сергій Лупашко.
Та сьогодні ми говоримо не тільки про минуле, а й про теперішнє: про те, що держава і суспільство мають дбати, підтримувати, допомагати. А ще про те, що кожен із нас, хто має честь знати хоч одного героя-чорнобильця, повинен всотувати від них правду без прикрас. Бо їхня історія — це урок відповідальності, людяності та честі. Кожен їхній погляд свідчить: справжній героїзм не потребує гучних слів, він живе у щоденній праці, у скромності та у готовності служити людям. І саме тому ми зобов’язані берегти їхню пам’ять і підтримувати їхнє життя сьогодні. Це наш обов’язок. Їх стає все менше з кожним роком. Ми наче втрачаємо часточку свого серця, бо знали кожного в обличчя, були знайомі особисто. Так чи інакше наші дороги перепліталися між собою у Кодимі і селах. Їхні долі вплетені у канву нашого життя і залишаться там, допоки живемо ми.
Слава тим, хто творить звитяжну історію України! Слава Україні!
